Четвер, 15.11.2018, 22:01
Вітаю Вас Гість

Чернігівська філія Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Головна | Мій профіль | Вихід
Меню сайту
Актуально
Друзі сайту
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Наукові публікації наших викладачів

ПРАВОСЛАВНЕ ВІЙСЬКОВЕ ДУХІВНИЦТВО РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ ХVІІІ – ПОЧАТКУ ХХ ст.: статус і матеріальне забезпечення

Військове духівництво, за твердженням протопресвітера військового і морського духівництва О.Желобовського, було спеціальним органом релігійно-виховної дії на війська. Інститут військового і морського духівництва у завершеному вигляді формувався впродовж майже 200 років, і його першовитоки на сьогоднішній день не встановлені [4, с. 167 – 171]. Достовірно можна лише стверджувати, що таке поняття у російський лексикон увійшло за часів правління Петра І. Відомо, що на флоті священики з’явилися 1704 р. Можна припустити, що приблизно у цей час з’являються священики і у сухопутних військах, але ця посада не була штатною. У квітні 1710 р. була затверджена "Инструкция или Артикулы военные, Российскому флоту”, проте в ній взагалі не згадується про священика. Також не йдеться про них і в Указі про комплектацію чинів флоту та розмір їх утримання від 26 січня 1713 р. Але у квітні 1717 р. було наказано імператором утримувати на військових судах 39 священиків. Перевага віддавалася, зазвичай, білому духівництву, але, зважаючи на постійну нестачу священиків навіть у парафіях, частина корабельних священиків комплектувалася чорним духівництвом. До відкриття у 1721 р. Св. Синоду право призначати на флот ієромонахів належало виключно Олександро-Невській лаврі. Зважаючи, що флот діяв лише влітку, усі священики призначалися тимчасово, і після закінчення кампанії поверталися до своїх парафій чи монастирів. Це стосувалося Балтійського флоту. Про священнослужителів Азовського, Каспійського флотів та сухопутних сил у цей час майже нічого не відомо, але важко уявити, щоб тисячі людей залишалися без усілякого духовного керівництва та релігійної опіки. Можна припустити, що пастирські обов’язки виконувалися тут обмеженою кількістю священиків, які призначалися місцевими єпархіями, зважаючи, що духівництво, яке займалося пастирською опікою у військах, знаходилося у віданні єпархіального управління [5, с. 95 – 101]. Виокремленню його в окремий стан сприяла поява посад обер-ієромонаха флоту та обер-польового священика. Тобто до часу, коли духівництво військових підрозділів виокремилося у окремий прошарок, сама структура управління військовими священиками, за інструкцією Св. Синоду 1797 р. виглядала наступним чином: перша ланка складалася зі священиків кораблів і полків; друга ланка – зі священиків, які виконували функції гарнізонних та корпусних благочинних; третя ланка мала посади обер-польового священика та обер-ієромонаха флоту, які перебували у віданні Св. Синоду та звітувалися йому.

Ідея виокремити військове духівництво з єпархіального належить імператору Павлу І, який у своєму указі від 4 квітня 1800 р. зазначив, що польовий обер-священик, необхідний у військовий час, повинен бути і тоді, коли війська у мирний час розквартировані за місцями приписки. Цим указом польовий обер-священик повинен був мати у своєму віданні всіх священиків армії, йому належало все управління військовим духівництвом, вирішення юридичних питань та право переводу священиків з одного військового підрозділу до іншого.

Першим обер-священиком російської армії був призначений протоієрей П.Я.Озерецковський, який отримав місце у Св. Синоді, – тобто практика присутності обер-священика (Головного священика, протопресвітера військового і морського духівництва) у Св. Синоді виникла і закріпилася одразу із введенням цієї посади. Кадрове питання військового духівництва було вирішене приписом Св. Синоду єпархіальним архієреям відряджати священиків та ієромонахів протоієрею Озерецковському для проходження служби у військовому відомстві. З 22 квітня 1800 р. все гвардійське духівництво переходило у відання польового обер-священика і відтепер з усіх питань священики військового відомства зверталися напряму до обер-священика, а не в консисторію, як це було раніше, і який з епохи імператора Олександра І мав право робити доповіді і подання в Св. Синод особисто, нарівні з єпархіальними преосвященними. Проте не все так добре було за часи створення та оформлення військового духівництва на початку ХІХ ст. 12 грудня 1815 р. разом з утворенням Головного Штабу була введена посада обер-священика Головного Штабу, пізніше йому ще й підпорядкували гвардію та гренадерів, яку обійняв протоієрей Торопогрицький. Таким чином у середовищі військового духівництва з 1815 р. виникло двовладдя: з одного боку – обер-священик армії та флотів, з іншого – обер-священик Головного Штабу, гвардії та гренадерів [10, с. 6 – 11]. З 1858 р., у світлі реформ імператора Олександра ІІ, посади обер-священиків армії та флотів (з 1874 р. – флоту) і Головного Штабу, гвардії та гренадерів було перейменовано у Головних священиків відповідно.

12 червня 1890 р. був затверджений проект "Положения об управлении церквами и духовенством военного ведомства”, за яким, нарешті, двовладдю у військово-церковній організації був покладений кінець завдяки введенню посаду протопресвітера військового і морського духівництва, яка об’єднувала в собі обидві посади Головних священиків. Протопресвітер обирався Св. Синодом та затверджувався імператором з обов’язковим звітуванням в Синоді раз на рік.

Саме з 1890 р. створюється чітка структура управління і підзвітності військового духівництва. До 1890 р. все діловодство велося у канцелярії обер-священика (Головного священика). Після введення посади протопресвітера йому на допомогу у питаннях благочиння, порядку, звітності і управління були введені посади армійських, гвардійських, гарнізонних та флотських благочинних та створений допоміжний орган для діловодства по відомству протопресвітера – Духовне правління при протопресвітері військового і морського духівництва, – яке складалося з канцелярії та присутствія, маючи в собі трьох членів, що обиралися протопресвітером, та двох зверх штатних членів [10, с. 18 – 19].

Таким чином, на кінець ХІХ – початок ХХ ст. структура військового православного духівництва мала вигляд, проілюстрований схемою додатку А. З нього видно, структура управління військовим духівництвом не була простою та строго централізованою. Протопресвітер військового і морського духівництва був підзвітний Святішому Синоду і отримував він нього розпорядження, накази та благословення. Відносини з обер-прокурором Синоду відбувалися як через Синод, у питаннях керівництва, кадрових ротацій та благочинні, так і безпосередньо, у питаннях нагород діловодам чинами за вислугу років та височайших нагород на відмінну службу, як зазначається у статті 284 "Устава о службе по определению от правительства” [9]. Відносини з канцелярією його імператорської величності проводилися як через обер-прокурора Синоду, а також, як і з обер-прокурором, безпосередньо, у питаннях нагород чиновникам (окрім діловода) канцелярії Духовного правління при протопресвітері військового і морського духівництва за встановлену вислугу років чинами, про що зазначається у тому самому уставі і у тій самій статті [9]. До початку Першої світової війни протопресвітер керував військовим і морським духівництвом віддаючи накази та надсилаючи розпорядження через Духовне правління або через благочинних військового відомства, а з початком першого в історії людства глобального військового конфлікту, до системи управління долучилися головні священики фронтів, головні священики штабів фронтів, благочинні армій з підпорядкованим ним духівництвом діючої армії, а з вересня 1916 р. – і представник протопресвітера військового і морського духівництва обов’язок якого полягав у нагляді за духівництвом та парафіями на території Галичини, військовим духівництвом, яке перебувало на цій території та духівництвом Буковини через консисторію з огляду на те, що преосвященний буковинського духівництва та керуючий справами єпархії перебували та території Австро-Угорщини. 4 (17) серпня 1914 р. протопресвітер Г.Шавельський видав Інструкцію Головним священикам армій та фронтів, у якій зазначено, що перебуваючи у підпорядкуванні у духовних справах протопресвітеру, військово-адміністративно вони були підзвітні начальнику канцелярії Головного начальника забезпечення, а з 1 (13) березня 1916 р. – Черговому генералу Штабу Головнокомандуючого арміями фронту. Головний священик фронту мав право, у разі затвердження його рішення протопресвітером військового і морського духівництва, переміщувати, звільняти, відряджати священиків по фронту, дозволяв видатки на церковні потреби з церковних сум у розмірі до 1000 руб. та мав право надавати, з погодженням із військовим начальством, нетривалі відпустки військовому духівництву [8, арк. 2 – 2 звор., 11 – 12].

Стосовно прав та обов’язків військового духівництва зазначимо, що церковного канону окремо для духівництва військового відомства не існувало, а саме духівництво керувалося тими самими настановами, що й єпархіальне. Регламентація діяльності військових священиків за військовим та державним законодавством стосувалася, в першу чергу, правового положення та обов’язків священика при проходженні служби у військовому відомстві [1, с. 98]. Так, згідно Уставу польової служби священик повинен був постійно знаходитися поруч зі своїм військовим підрозділом, до якого він були приписані, а під час руху обозом у піхотних та артилерійських частинах його місце було у обозі 2-го порядку, в той час як в інженерних військах – одразу за своїм відділенням. [12, ст. 65; ст. 139, п. 1 – 4]. Уставом гарнізонної служби передбачено було на світанку після команди: "на молитву”, "капелюхи геть” читати "Отче наш”. Ця молитва передувала ранковому правилу, яке читав священик і закінчувалася командою "накрийсь” [11, Гл. 7, ст. 132, с. 48]. Також цей устав передбачав обов’язкову присутність священика якщо хтось з хворих мав бажання залишити духовний заповіт, але при цьому присутність чергового офіцера та чергового ординатора також була обов’язковою [11, Гл. ХІ, ст. 297, с. 96].

Морські устави 1899 р. та 1912 р. регламентували діяльність та обов’язки старшого священика або благочинного морського духівництва [6, Р. ІІ, Гл. 6, Від. ХІІІ, ст. 250 – 253], чітко зазначали права і обов’язки корабельного священика [6, Р. ІІІ, Гл. 15, ст. 697 706] та порядок відправи ним служби [6, Р. ІV, Гл. 1, ст. 920 – 931]. За цими уставами проводити огляд на кораблях благочинний мав право лише з дозволу флагмана і звітувався про результати перевірок також йому, а лише у важливих випадках писав рапорт духовному керівництву. Відправляти священика на церковний суд, у випадку непристойної поведінки його чи неохайністю під час богослужінь, благочинний мав право лише з дозволу флагмана, що робило благочинних морського відомства певною мірою залежними від військового командування в управлінні та нагляді за ввіреними їм військовими пастирями. Не кращим було становище і звичайного морського духівництва – священик, що перебував на кораблі, знаходився у підлеглості до командира і лише у духовних справах – духовного начальства. Стаття 701 зазначала, що коротке повчання під час богослужіння чи після нього виголошувалося з попередньої згоди командира, а повчати юнкерів Закону Божому – лише коли командир вважатиме за доцільне. Здійснювати треби поза межами корабля також було можливим з дозволу командира. Як обов’язок священика в уставі було зазначено обов’язкове відвідування страждаючих як на кораблі, так і на березі, служіння молебнів перед боєм (звичайно якщо командир вважатиме за потрібне!), під час бойових дій перебування поруч з пораненими, сповідуючи та причащаючи їх, подання командиру відомостей про зручний час для говіння всієї команди. Стосовно богослужіння стаття 920 передбачала відправляти його за церковним уставом, а командир, в особливих випадках, мав право відмінити службу взагалі.

Таким чином, беручи до уваги, що військовий священик перебував на державній службі, а військове командування розглядало його як чиновника, обов’язок якого, окрім богослужінь, писати звіти та рапорти, можна виокремити як позитивні, так і негативні аспекти його служби: військовий священик був залежним від військового командування, яке давало йому вказівки та вказувало на недоліки (часто навіть у присутності підлеглих) у роботі та службі; військовий священик отримував постійне жалування, казенну квартиру, пільги при звільнені за штат, матеріально не залежав від парафіян; рівень підготовки священиків військового відомства передбачалося, що повинен бути вищім з огляду на специфіку несення служби та контингенту, з яким йому належало тісно співпрацювати, а це були не лише селяни і робітники, що складали основну масу прихожан, а й дворянство та інтелігенція, що мали певну освіту і перебували під впливом не цілком православних, а іноді й атеїстичних, вчень та поглядів; мали право безкоштовно проходити курс лікування у закладах військового відомства або за рахунок відомства у інших лікувальних закладах, нагороджуватися церковними та державними нагородами, набувати потомственого дворянства, отримувати пенсії та виплати з емеритальної каси військового відомства. Проте у службових правах священик військового відомства не був такий принижений, як це може здатися на перший погляд. Після реформування військового духівництва у 1890 р. штатний псаломщик, який до цього не мав чина, був прирівняний до підпрапорщика, диякон – до поручика, священик – до капітана-ротного командира проти капітана до реформування, так само і нештатний протоієрей, який прирівнювався до підполковника, як і благочинний ієрей, що до цього користувався правами майора; благочинний та настоятель собору штатний протоієрей почали користуватися правами полковника супроти майора до реформи, а головний священик отримав права генерал-лейтенанта, хоча раніше користувався правами генерал-майора [3, с. 60].

Виходячи з вищевикладеного та проаналізувавши джерела з історії військового духівництва можна скласти певний перелік обов’язків пастирів російської армії: так, військові священики відправляли богослужіння у військових підрозділах у недільні і святкові дні – обов’язково, а в інші – з дозволу військового командування та за бажання військовослужбовців; під час Великого посту подавали списки та проводили говіння всіх без винятку православних військових чинів; відправляли молебни та треби для військових чинів, не беручи з них оплати за відправи; проводили заняття з нижніми чинами та всіма бажаючими по Закону Божому, а також виголошували проповіді та повчання; слідкували за належним зберіганням документації, а саме: метрик, опису майна полкової церкви, клірових відомостей, книг прибутку та витрат, сповідальних розписок, шлюбних документів та наказів і розпоряджень від начальства; подавали звіти про пророблену роботу протягом певного періоду. Таким чином, вся діяльність військового духівництва поділялася на богослужбову та поза богослужбову.

Матеріальне забезпечення військового духівництва у різні часи відрізнялося від забезпечення офіцерів. Наприклад, в середині ХVІІІ ст. духівництво, яке несло пастирське служіння на флоті, отримувало грошове забезпечення у розмірі 24 руб./рік, в той час як середнє грошове забезпечення парафіяльного священства становило від 25 у сільських приходах до 80 руб./рік у міських, а офіцерів – від 200 руб./рік [3, с. 59]. З утворенням посади обер-священика армії та флотів та появою окремого прошарку військового духівництва на початку ХІХ ст. питання про грошове утримання кадрового військового духівництва стало одним з пріоритетних для обер-священиків, рівно як і підтримування високого авторитету та відповідності обійнятим посадам військовими пастирями, участь у емеритурі, утримування військових священиків-пенсіонерів та сиріт і вдів військового духівництва. Так, відповідно до штатів початку ХІХ ст. священики в кавалерії отримували забезпечення у розмірі 90 руб./рік, а піхотних – 140 руб./рік. Грошове забезпечення протягом ХІХ ст. постійно піднімалося і сама динаміка підвищення грошового забезпечення проілюстрована таблицею додатку Б. У таблиці додатку В зазначено середні ціни на основні продовольчі товари станом на 1913 р. і навіть якщо припустити, що ціни, у порівнянні з 1911 р., піднялися, все одно можна скласти собі таку картину, що священики військового відомства певною мірою були забезпечені як фінансово, так і житлом, адже військовому священику надавалося казенне житло, і лише у випадку, коли не мали змоги забезпечити його квартирою – виплачували квартирні для винайму житла. Зважаючи, що на матеріальне забезпечення парафіяльного духівництва впливало декілька чинників, а саме: коливання оплати за треби, добровільні пожертви парафіян, допомога держави, прибуток з церковних земель – конкретно вказати рівень його забезпеченості досить складно, проте приблизно можна уявити собі, виходячи з того, що, до прикладу, у 1879 р. середнє грошове забезпечення державою парафії, у яке входили платня священику, утримання церкви та її майна, становило 375 руб./рік [3, с. 59], в той час як у військовому відомстві полковий священик отримував 395 руб./рік, а утримання церкви та її майна цілком було на командирові полку або ктиторі полкового храму. Порівнюючи з парафіяльним духівництвом, пенсіонери якого не мали ніякої пенсії, окрім єпархіальних виплат, військові священики брали участь у військовій емеритурі і , до прикладу стараннями обер-священика П.Я.Озерецковського військовому духівництву з 20-річним стажем на початку ХІХ ст. виплачувалася пенсія у розмірі 100 руб./рік, тоді як парафіяльному духівництву зі стажем 35 років пенсія у розмірі 90 руб./рік була затверджена лише після 1866 р. В останній чверті ХІХ ст., коли участь духівництва військового відомства в емеритальній касі військового відомства була вже визначена, їм ввели надбавки за вислугу 10 та 20 років у військовому відомстві [3, с. 62].

В роки Першої світової війни до утримання військового духівництва додалися добові у розмірі 2 руб./добу священикам, 1 руб./добу дияконам, 50 коп./добу псаломщикам [7, арк. 7 звор.], а священикам – ще й 2 (іноді – 3) коней та 125 руб. на кожного коня для купівлі упряжі (дияконам – 1 кінь, іноді – 2) [7, арк. 13]. Окрім того на кожного коня видавали 15 фунтів (7,125 кг.) вівса на день і 8 фунтів (3,8 кг.) сіна на день за цінами 1,74 руб./пуд вівса та 0,95 коп./пуд сіна, що становило утримання одного коня, шляхом звичайних математичних розрахунків, 1 руб./добу [7, арк. 29]. У разі коли служба забезпечення не надавала корму для коней виплачували ще й так звані погонні гроші для утримання коней: священикам – 3 руб./добу, дияконам – 2 руб./добу [7, арк. 98]. Таким чином, можна достовірно зазначити, що утримання військового духівництва як протягом ХІХ ст., так і за часів Першої світової війни було досить пристойним, а твердження, що грошового забезпечення військовим священикам не вистачало, ґрунтується на дещо завищених видатках на власне життя з метою зрівняння не лише у правах, а й у матеріальному забезпеченні з офіцерами.

Таким чином, висвітливши становище військового духівництва, його історію та особливості функціонування, можемо зазначити, що ідея у створені окремого прошарку священиків для задоволення релігійних потреб армії та флоту належала імператору Петру І, а впроваджена у життя була лише через майже 100 років імператором Павлом I і впродовж ХІХ ст. постійно переосмислювалася та реформувалося у відповідності до потреб та особливостей функціонування армії та флоту Російської імперії. Тому чіткі права, обов’язки та критерії матеріального забезпечення були сформульовані лише напередодні Першої світової війни, а враховуючи глобальність військового конфлікту та особливості ведення бойових дій навіть із порівнянням з російсько-японською чи будь-якою з російсько-турецьких війн зазначені права, обов’язки та матеріальне забезпечення знову були переглянуті, проте потреби у докорінному реформуванні не було. Військове духівництво забезпечувало задоволення релігійних потреб армії та флоту, перебуваючи на державній (військовій) службі, пастирі вели метричні книги, сповідальні, складали чи допомагали складати заповіти, тощо. Кадрове військове духівництво було перехідною ланкою між нижчими чинами та офіцерами, являючись для перших – духовним батьком, а для других – духовним наставником. Тому, виходячи зі складності пастирської служби у війську, на посади військового духівництва намагалися брати освічених священиків, які б користувалися авторитетом у військовослужбовців. У військовий час священики допомагали на перев’язочному пункті, перебували в окопах, ведучи пастирські бесіди з нижчими чинами або ведучи їх у бій, перебуваючи з хрестом у руках в перших лавах атакуючих (див.додаток Г), служили молебні перед боєм та відспівували загиблих після нього (див.додаток Д). У 1918 р. військове духівництво було ліквідоване і наразі потреба у відновлені його стоїть одним з перших питань у діалозі Руської Православної та Української Православної Церков зі Збройними Силами Російської Федерації та України. Тому актуальність досліджень історії військового духівництва зумовлена не лише політичними факторами, а й відсутністю ґрунтовних досліджень цього аспекту історії Російської імперії ХІХ – початку ХХ ст.

 

 

Джерела та література

  1. Военной устав с артикулом военным, при котором приложены толкования, также с кратким содержанием процессов, экзерцициею церемониями, и должностьми полковых чинов. – СПб.: При императорской академии наук, 1748.
  2. История России. С древнейших времен до начала ХХI в. / А.Н.Сахаров, Л.Е.Морозова, М.А.Рахматуллин и др.; под ред.А.Н.Сахарова, член-корр. РАН. – М.: АСТ: Астрель: Хранитель, 2007. – 1263 [1] с.
  3. Капков К.Г. Памятная книга российского военного и морского духовенства ХIХ – начала ХХ веков. Справочные материалы. – М.: Летопись, 2008. – 752 с. – 40 с. илл.
  4. Малишко С. Військове православне духівництво у вітчизняній дореволюційній історіографії // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Випуск 73. Серія: Історичні науки: №6: Збірник. – Чернігів: ЧДПУ, 2009. – 200 с.
  5. Малишко С. Військові священики армії Російської імперії як специфічний прошарок духівництва // Вісник Чернігівського державного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. Випуск 52. Серія: Історичні науки: №5: Збірник. – Чернігів: ЧДПУ, 2008. – 320 с.
  6. Морской устав 1899 г. – СПб.: Типография Морского Министерства, в Главном Адмиралтействе, 1899. – 571 с.
  7. Російський державний військово-історичний архів, м. Москва (далі – РДВІА). – Ф.2044. Управление главного священника армий Северного фронта. – Оп.1. – Спр.6. Приказы и распоряжения к духовенству на 1915 и 1916 г. (11.11.1915 – 2.11.1916). – 114 арк.
  8. РДВІА. – Ф.2082. Управление главного священника армий Юго-Западного фронта. – Оп.1. – Спр.1. Циркуляры и распоряжения военно-духовного начальства (4.08.1914 – 19.11.1917). – 163 арк.
  9. Свод законов Российской империи. Полный текст всех 16 томов, согласованный с последними продолжениями, постановлениями, изданными в порядке ст.87 Зак.Осн., и позднейшими узаконениями, В 5 книгах / Под ред. И.Д.Мордухай-Болтовского, юрисконсульта Министерства Юстиции и преподавателя гражданского судопроизводства при Императорском Училище Правоведения / Сост. Н.П.Балканов, С.С.Войт, В.Э.Герценберг. – СПб.: Русское Книжное Товарищество "Деятель”, 1912. – Кн.1, Т.3 Свод уставов о службе гражданской, Кн.первая Устав о службе по определению от правительства. раздел 2 о производстве в чины. гл.1 общие положения. ст.284
  10. Столетие военного министерства 1802 – 1902. – Т.ХIII – Управление церквами и православным духовенством военного ведомства. Исторический очерк / Сост. Протопресв.А.А.Желобовский. Сотрудники: прот.Н.Каллестов, свящ.Ф.Ласкеев / Главн.ред. генерал-лейтенант Д.А.Скалон. – СПб.: Тип.поставщиков двора его императорского величества товарищества М.О.Вольф, 1902. – 130 с., доп.
  11. Устав гарнизонной службы. Высочайше утвержден 16 мая 1900 г. с изменениями, объявленными в приказах по военному ведомству по 1-е апреля 1911 г. – СПб.: Военная Типография (в здании Главного Штаба), 1904. – 211 с.
  12. Устав полевой службы. Высочайше утвержден 27 апреля 1912 г. – СПб.: Военная Типография (в здании Главного Штаба), 1912. – 287 с.
Категорія: Наукові публікації наших викладачів | Додав: chernigovimmk (16.02.2014)
Переглядів: 283 | Коментарі: 1 | Теги: військові священики, Малишко, публікації викладачів, статті, матеріальне забезпечення, Російська імперія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: