Неділя, 18.11.2018, 02:49
Вітаю Вас Гість

Чернігівська філія Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв

Головна | Мій профіль | Вихід
Меню сайту
Актуально
Друзі сайту
Пошук
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Форма входу

Каталог статей

Головна » Статті » Наукові публікації наших викладачів

ВІЙСЬКОВІ СВЯЩЕНИКИ АРМІЇ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ ЯК СПЕЦИФІЧНИЙ ПРОШАРОК ДУХІВНИЦТВА

Про військових священиків у армії російської імперії у наш час, на жаль, відомо дуже мало. Це зумовлено тим, що для висвітлення історії та особливостей їхньої діяльності дослідник повинен знати загальну історію Російської імперії, військову та церковну історію. Тобто він повинен суміщувати в собі світського насамперед, військового історика та історика Церкви. Донедавна це ускладнювалося недостатьою кількістю науковців серед церковних діячів та нестачею серед світських істориків спеціалістів з історії фукціонування Церкви.

Військові священики належали одразу до двох відомств Російської імперії: військового та церковного. Зі сторони військового відомства вони були окремим підрозділом у військових формуваннях наряду з медичним та іншим допоміжним персоналом. Відповідно, по церковній лінії вони підпорядковувалися протопресвітеру військового і морського духівництва (до 1890 р. – Головний Обер-священик армії та флоту), який мав повноправний статус у Священому Синоді.

Військові священики виконували важливу місію: вони постійно перебували поряд з армією, відправляли богослужіння для військових чинів, фактично виконуючи функцію психологічної служби, підтримуючи належний бойовий дух, а також допомагали у роботі медичному персоналу передових перев’язочних пунктів.

У вітчизняній історіографії цій проблемі приділено недостатньо уваги. Це, напевно, обумовлено тим, що у радянські часи ця проблема не вважалася науково важливою, а до революції дослідженню їхньої діяльності приділялась увага лише як прикладу любові до батьківщини. Питанню діяльності духівництва у роки Вітчизняної війни 1812 р. приділяли увагу К.Воєнський, І.Студитський, Г.Шавельський (з 1911 р. – протопресвітер військового і морського духівництва) [2, 13, 19]. А.Смирнов оприлюднив свої результати дослідження історії війського духівництва від Петра І [18, с. 91].

На сьогоднішній день існує лише декілька сучасних публікацій, присвячених висвітленню діяльності військових священиків. Так, С.Чимаров опублікував два дослідження: "Религиозно-нравственное воспитание в Русской армии: ритуалы, обряды и церемонии. Исторический очерк” [17] та "Русская Православная Церковь и Вооруженные Силы России в 1800 – 1917” [18], в яких він описує обряди, що мали місце у житті військових, і серед них – прийняття присяги, до якої їх підводив священик, зустріч новобранців та проводи у запас, освячення прапорів, штандартів, знамен та образів, проведення полкових та корабельних свят, увіковічнення пам’яті героїв. Також ним наводяться тексти доповідей протопресвітера Г.І.Шавельського перед відкриттям з’їзду військового та морського духівництва 1 липня 1914 р. та 2-ї богослужбової секції з’їзду, що були опубліковані у Віснику військового та морського духівництва (далі – ВВМД) № 15 – 16 за 1914 р. [17, с. 57 - 65]. Треба зазначити, що друге дослідження С.Чимарова є більш фундаментальним. У ньому автор аналізує діяльність Православної Церкви за всю історію існування військового відомства. Він висвітлює діяльність протопресвітера Георгія Шавельського з часу його призначення на цю посаду у 1911 р. і до ліквідації відомства протопресвітера у 1918 р. Окрім того, він коротко характеризує стан духівництва, його діяльність, завдання та призначення у такі визначальні для Російської імперії роки Російсько-японської та Першої світової воєн. Важливим є те, що він залучає рідкісні архівні джерела фондів Російського державного історичного архіву [18, с. 86 - 96, 168 - 182]. Загальному стану духовності у російській армії кін. ХІХ – поч. ХХ присвячена робота – В.Шамбарова. У своїй монографії "За веру, царя и Отечество” він досліджує сприйняття релігійних догматів та особи священика в армії. Але проблемі діяльності військових священиків він приділяє дуже мало уваги [21]. Таким чином, можна констатувати, що у сучасній вітчизняній історіографії ця проблема, нажаль, є малодослідженою.

Щодо джерел, то з цієї проблеми їх існує чимало. В першу чергу, це – документальні джерела: документи канцелярій протопресвітера, головних священиків та гарнізонних благочинних, військові устави. Матеріали канцелярій головних священиків Північного фронту (ф. 2044), Південно-Західного фронту (ф. 2082) та Румунського фронту (ф. 15566) представлені у Російському державному військово-історичному архіві м. Москви. Матеріали канцелярії протопресвітера містяться у фонді 806 Російського державного історичного архіву м. Санкт-Петербургу. Військові устави, у яких прописано всі обов’язки священиків військового відомства, зберігаються у Державній піблічній історичній бібліотеці Росії у м. Москва. Інша група джерел – наративні – репрезентована, в першу чергу, періодичним виданням Управління протопресвітера – "Весник военного и морского духовенства” – а також спогадами самого протопресвітера Г.Шавельського [20]. До цієї групи належать і єпархіальні періодичні видання, на сторінках яких в деякій мірі висвітлювалась діяльність військових священиків.

Першовитоки інституту військових священиків на сьогоднішній день не встановлені. Достоіменно можна лише стверджувати, що таке поняття у російський лексикон увійшло за часів правління Петра І [3, с. 4]. Відомо, що на флоті священики з’явилися 1704 р. Можна припустити, що приблизно у цей час з’являються священики і у сухопутних військах, але ця посада не була штатною. У квітні 1710 р. була затверджена "Инструкция или Артикулы военные, Российскому флоту”, проте в ній взагалі не згадується про священика. Також не йдеться про них і в Указі про комплектацію чинів флоту та розмір їх утримання від 26 січня 1713 р. Але у квітні 1717 р. було наказано імператором утримувати на військових судах 39 священиків [3, с. 5]. Перевага віддавалася, зазвичай, білому духівництву, але, зважаючи на постійну нестачу священиків навіть у парафіях, частина корабельних священиків комплектувалася чорним духівництвом. До відкриття у 1721 р. Св. Синоду право призначати на флот ієромонахів належало виключно Олександро-Невській лаврі [3, с. 7]. Зважаючи, що флот діяв лише влітку, усі священики призначалися тимчасово, і після закінчення кампанії поверталися до своїх парафій чи монастирів. Це стосувалося Балтійського флоту. Про священослужителів Азовського, Каспійського флотів та сухопутних сил у цей час майже нічого не відомо, але важко уявити, щоб тисячі людей залишалися без усілякого духовного керівництва та релігійної опіки. Можна припустити, що пастирські обов’язки виконувалися тут обмеженою кількістю священиків, які призначалися місцевими єпархіями.

Пізніше статус та обов’язки священика військового відомства були прописані як військовими уставами, так і церковними канонами. Але досить часто священик зіштовхувався з тим, що заважало його діяльності набагато більше ніж низький духовний рівень пастви. Бюрократична система розглядала церковного діяча як чиновника, справа якого – подавати звіти. Про формальне відношення військового керівнивцтва до віри свідчить той факт, що у багатьох військових підрозділах не було ранкових молитов. Не дотримувалися в армії і постів. Хоча це було пов’язано виходячи з особливостей фукнціонування армії: за умов постійних нарядів, чергувань, стройової та бойової підготовки піст послаблював солдат, і тому у більшості частин початку ХХ ст. піст тримали лише у Перший та Четвертий тижні Великого посту, Страстний тиждень та три дні говінь перед Причастям. За таких умов постування воїни фізично ослабнути не встигали.

Головною проблемою військового священика можна назвати відсутність у нього свободи дій. Так, насамперед, Устав внутрішньої служби забороняв священику вести бесіду на політичну тему, якою вважалась навіть така тема, як ратні подвиги слов’янських воїнів у Грюнвальдській битві чи ознайомлення з так званим "слов’янським питанням”. Траплялися випадки, коли командир полку призначав військовому священику тему для позабогослужбових бесід з нижчими чинами, при цьому зазначаючи програму і метод ведення їх, а також вимагаючи перегляду записаного повчання перед виголошення його солдатам. За проступки у поведінці чи недотриманні цього наказу командир робив священику публічну догану або зауваження, як словесно, так і у наказах по військовій частині [11, арк. 16; 9, арк. 60 - 61 звор].

Відповідно до Уставу польової служби церква і священик постійно знаходилися поруч зі своїми військовими підрозділами, до яких були приписані, про них піклувалися, як і про санітарний обоз. Під час руху обозом у піхотних та артилерійських частинах вони знаходилися у тилу, а в інженерних військах – йшли відразу за своїми відділеннями. На перепочинок церква і священик розташовувалися біля штабного намету [15, ст. 65; ст. 139, п. 1 - 4]. Про міцність входження церкви до повсякденного життя армії і флоту може свідчити устав гарнізонної служби. Так, наприклад, ним передбачено було на світанку одразу після двох ударів колокола і команд "до зарі”, "струнко” барабанщик відбивав мелодію "на молитву”. Після цього караульний начальник віддавав команди: "на молитву”, "капелюхи геть” і наказував одному з чинів караула читати "Отче наш”. Ця молитва передувала ранковому правилу, яке читав священик і закінчувалася командою "накрийсь” [14, Гл. 7, ст. 132, с. 48]. Ця практика мала поширення не лише в армії, а й у військових шпиталях. Окрім того, якщо хтось з хворих мав бажання залишити духовний заповіт (або як зараз кажуть просто заповіт), то при цьому повинні бути присутніми черговий офіцер, шпитальний священик та черговий ординатор [14, Гл. ХІ, ст. 297, с. 96].

Морські устави 1899 р. та 1912 р. регламентували діяльність та обов’язки старшого священика або благочинного морського духівництва [6, Р.ІІ, Гл. 6, Від. ХІІІ, ст. 250 - 253], чітко зазначали права і обов’язки корабельного священика [6, Р. ІІІ, Гл. 15, ст. 697 - 706] та порядок відправи ним Служби [6, Р.ІV, Гл. 1, ст. 920 - 931]. Так, в них зазначено, що священик обідає у кают-компанії і благословляє обід – це передбачалося уставом [6, Р.ІV, Гл. 12, ст. 1120, с. 428]. І тому в цьому випадку не може бути розмов про те, що офіцери за власним бажанням годували священика і в результаті цього насміхалися над ним. Існує і досьогодні негласне правило і досьогодні: приход годує свого священика і якщо він цього не робить, то і священика у них не буде. Якби офіцери відмовилися годувати свого духовного наставника, або відносилися до нього дуже зневажливо, то духовне начальство відізвало б священика з того корабля взагалі. Тим паче, що навіть подавати чи не подавати обід чи вечерю залежало від священика: в суботу і напередодні свят і святкових днів їжу давали лише після церковної служби і молебну на честь свята. Невиконати свій обов’язок священик не міг: він був зобов’язаний служити, у противному випадку його могли звільнити, а якщо таке траплялося під час походу, то капітан корабля мав повне право замість Служби наказати будь-кому з молодших чинів читати звичайне молитовне правило. Святковими днями для обов’язкової відправи Служби було визначено статею 1240 Морського уставу, а саме: Новий рік, Богоявлення, Пасха, Різдво, інші двунадесяті свята, день коронації імператора, дні тезоіменитства імператора та будь-кого з членів імператорської родини.

Стосовно підпорядкування військових священиків по духовній лінії, то воно здійснювалося у такий спосіб. Військові священики бригад, батальйонів та полків підпорядковувалися Благочинному армії, який, у свою чергу, в мирний час звітувався Обер-священику округу (Головному священику) і Обер-священику армії та флоту (Протопресвітеру військового та морського духівництва), а у військовий – Головному священику фронту. Обер-священик армії та флоту (Протопресвітер) надавав звіт про свою роботу Св. Синоду. Утримувалася канцелярія Протопресвітера за державний кошт.

В першу чергу для відправи богослужінь потребувалося приміщення. У розписі окладів для псаломщиків військового відомоства передбачалися кошти для найму приміщення з опаленням та освітленням. В залежності від місцевості ця сума коливалася у межах 48 – 180 рублів [12, с. 303]. Але потрібно зазначити, що найм відбувався у тому випадку, коли єпархіальне керівництво місцевості не мало змоги забезпечити військового священика приміщенням для відправи богослужінь та треб, що передбачено Уставом про земські повинності. Також з казначейства військового відомства виділялися кошти на просфорні та приготування їжі. Звичайно, що і приміщення для просфорень повинні були бути з опаленням та освітленням. Суми на них також вказані в Уставі про земські повинності, щоправда дещо менші [12, с. 303]. Також зазначалися розміри приміщень під військові похідні церкви для різних підрозділів [12, с. 331].

Зазвичай діяльність військового священика заключалася у пастирській настанові солдат, відправи богослужінь, здійсненні треб по військовому відомству. Як Літургію, так і вечірню вони служили за єдиним церковним уставом – Типіконом. А от відправа треб для військових священиків регламентуалася дещо інакше, ніж парафіяльним. Так, відповідно до вказівки Святійшого Синоду від 1805 р., ІІ, 6, полковим священикам заборонено здійснювати треби на приходах, за виключенням крайніх випадків (до прикладу, причастити вмираючого, коли приходський священик далеко). Ієромонахам заборонялося здійснювати взагалі будь-які треби, але виключення складали флотські ієромонахи (за розпорядженням Св. Синоду від 1721 р., ІІІ, 15) [1, с. 949]. Особлива вказівка була дана Синодом Протопресвітеру стосовно переходу військових з однієї релігії в іншу: від іновірців у православ’я приймати без вагань, а зворотній перехід протягом перебування військового на дійсній службі не повинен бути взагалі [1, С. 1024].

Стосовно вінчання, військовий священик не мав права вінчати осіб, які не належать до приходів військового відомства. А військовослужбовців повинен вінчати лише священик власного відомства: у полку – полковим священиком (Свод военных постановлений, VІІ кн., изд.1892 г., ст. 950) [1, с. 1166]. Вінчання мало відбутися лише у тому випадку, якщо військовослужбовець мав вік не менше 23 років [1, с. 1171], отримав дозвіл від начальства [1, с. 1193] та не належав до нижчих чинів [1, с. 1204]. Як при вінчанні цивільного населення, так і при вінчанні військових обов’язково потрібно було вимагати передшлюбне свідоцтво, що за канонами Православної Церкви вони мають право одружитися [1, с. 1225 - 1226].

Відповідно до "Руководсвенных указаний духовенству действующей армии”, виданих 1915 р., кожен день священика був чітко регламентований. Його обов’язки, у порівнянні з військовими уставами та приписами Обер-священика чи Протопресвітера, збільшувалися. Він повинен був перед боєм обов’язково відслужити молебен, а після бою – паніхіду за вбитими воїнами. Під час бою він повинен був знаходитися не далі ніж на передовому перев’язочному пункті. Священик не повинен був залишати без християнського поховання жодного вбитого воїна. Кожен священик повинен був вміти перев’язувати. Також на його плечах лежав малоприємний обов’язок повідомляти сім’ям вбитих місце і час поховання воїна. Шпитальний священик повинен був відвідувати поранених та проводити з ними пастирські бесіди. За неможливості служити повну Літургію обов’язковим було відправляти хоча б Обідницу. При веденні метрик обов’язково потрібно було зафіксувати соціальний стан. При відспівуванні на священика було покладено обов’язок слідкувати, щоб тіло було вимитим та одягненим у чисту одежу. На могилі обов’язково повинен бути всановлений хрест з усіма вихідними даними загиблого, написаними фарбою, а не чорнилом. Але найнеобхіднішим вважалося те, що священик повинен був мати великий запас Святих Дарів для причастя, всі воїни повинні були наставлятися священиком, а священик повинен був підтримувати бойовий і моральний дух [10, арк. 34 - 37А].

Зважаючи на специфіку несення військової служби, все коло богослужінь було складено з урахуванням особливостей та специфіки порядку у гарнізоні. Так, кожен день у військах починався з молитви [14, Отд. 2, Гл. VІІ, ст. 132, с. 48]. А зважаючи, що військова служба була складною, молитовники, видані для потреб військових та рекомендації для священиків військового відомства мали дещо відмінний зміст від таких самих видань для потреб цивільного населення. Сам порядок молитов у молитовнику зберігався, але було зменшено їхню кількість (залишено лише необхідні). Це ілюструється таблицею 1, у якій порівняно військовий зразка 1915 р., цивільний зразка 1915 р. та сучасний цивільний зразка 1995 р. молитовники. До того ж характер певних молитов відображав потреби того чи іншого прошарку населення. Стосовно порядку богослужіння, то у церквах військового відомства він також був спрощений. Це обумовлено тим, що командуванням та постановами Обер-священика (протопресвітера) рекомендувалося, а у деяких випадках – наказувалося, щоб тривалість богослужіння була від 1год. 15 хв. до 1 год. 45 хв. [10, арк. 34 - 37А, 69; 11, арк. 8 - 10]. Цим уникалося тривале скупчення мас у військовий час, зменшення фізичного навантаження на особовий склад за умов постійних нарядів та чергувань.

Щоб унеможливити самовільне скорочення священиками богослужіння протопресвітером було наказано весь порядок богослужіння уніфікувати за певним зразком. Цей зразок наведено у таблиці 2, у якій він порівняний зі звичайним приходським богослужінням. Богослужіння у скороченому варіанті по всіх церквах військового відомства в такий спосіб був уніфікований лише 1915 р. під час Першої світової війни, про що не можна сказати про богослужіння у роки Російсько-японській війни. Як зазначає о. Митрофан Сребрянський, організація духовенства та богослужіння, матеріальне забезпечення священиків залишало бажати кращого. А йому самому доводилося скорочувати богослужіння на свій власний розсуд [7, с. 166 - 167].

Таким чином, висвітливши основні риси та особливості такого соціального інституту як військові священики можна зробити такі висновки. Як окремий прошарок серед духівництва, військове та морське духівництво виокремилось у першій чверті ХVІІІ ст. у роки правління Петра І. Воно було створено для задоволення духовних потреб діючих армії та флоту з єпархіального духівництва. Відповідно до військових уставів та церковних канонів, ці священики мали власне військове начальство та духовне керівництво, власне коло обов’язків, специфічні права та спеціальне грошове утримання. Складність роботи військових та морських священиків полягала в тому, що маючи статус однаковий з обер-офіцерами, він повинен був бути наставником як для молодших за себе, так і для старших. У визначальні для Батьківщини роки такі, як Вітчизняна війна 1812 р., Кримська війна, Російсько-турецькі війни, Російсько-японська війна, Перша світова, вони виконували не лише свій примий обов’язок, а також допомагали всіма силами особовому складу задля забезпечення перемоги над ворогом.

 

 

Джерела та література:

 

1.                 Булгаков С.В. Настольная книга для священно-церковно-служителя: В 2 т. – СПб., 1913. – Т.2. – 1772 с.

2.                 Военский К.А. Русское духовенство и Отечественная война 1812 г. – М., 1912.

3.                 История флотского духовенства: Сборник / Сост. А.Б. Григорьев. – М.: Андреевский флаг, 1993. – 80 с.

4.                 Краткий молитвенник для православных воинов. – Пг.: Тип. Армейского вестника, 1915.

5.                 Молитвослов. – К.: Издательский отдел Украинской Православной Церкви, 1995. – 391 с.

6.                 Морской устав 1899 г. – СПб.: Типография Морского Министерства, в Главном Адмиралтействе, 1899. – 571 с.

7.                 о. Митрофан Сребрянский. Дневник полкового священника, служащего на Дальнем Востоке. – М.: Изд-во "Отчий дом”, 1996. – 352 с.

8.                 Православный богослужебный сборник. – М.: Издание Московской патриархии, 1991. – 351 с.

9.                 Російський державний військово-історичний архів (далі – РДВІА). – Ф. 2044. – Оп. 1. – Спр. 13. – 156 арк.

10.            РДВІА. – Ф. 2044. – Оп. 1. – Спр. 6. – 114 арк.

11.            РДВІА. – Ф. 2082. – Оп. 1. – Спр. 1. – 163 арк.

12.            Свод законов Российской империи, в 5 кн. Издание неофициальное. – СПб.: Русское книжное товарищество "Деятель”, 1912. – кн.2. – Т.V.

13.            Студитский И.М. Русское духовенство в Отечественную войну 1812 г. – Кострома, 1912.

14.            Устав гарнизонной службы. Высочайше утвержден 16 мая 1900 г. с изменениями, объявленными в приказах по военному ведомству по 1-е апреля 1911 г. – СПб.: Военная Типография (в здании Главного Штаба), 1904. – 211 с.

15.            Устав полевой службы. Высочайше утвержден 27 апреля 1912 г. – СПб.: Военная Типография (в здании Главного Штаба), 1912. – 287 с.

16.            Часослов учебный для начальных сельских училищ. – Петроград: Синодальная типография, 1915. – 192 с.

17.            Чимаров С. Религиозно-нравственное воспитание в Русской армии: ритуалы, обряды и церемонии. Исторический очерк. – СПб.: ВИККА имени А.Ф. Можайского, 1997. – 68 с.

18.            Чимаров С. Русская Православная Церковь и Вооруженные Силы России в 1800 – 1917. – СПб., 1999.

19.            Шавельский Г. Военное духовенство в борьбе России с Наполеоном. – М., 1912.

20.            Шавельский Г. Воспоминания последнего протопресвитера Русской армии и флота: В 2 т. – Нью-Йорк, 1954.

21.            Шамбаров В. За Веру, царя и Отечество. – М., 2003. – 768 с.

Категорія: Наукові публікації наших викладачів | Додав: chernigovimmk (16.02.2014)
Переглядів: 345 | Коментарі: 1 | Теги: військові священики, Малишко, публікації викладачів, стаття, Російська імперія | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: